І знов я стою
У пожовклім гаю,
Що серцю про старість нагадує,
А зісохле і тлінне
Листя осіннє
Крутиться й падає,
Крутиться й падає...
В душу мою.
І щемить моє серце, щемить
Од натуги осінньої туги,
Бо знову до серця
Шелестом б’ється
Одірване листя. А серце тремтить,
Воно б’ється і рветься
Й за листям пожовклим летить.
А в садках,
Що відходять у тишу,
Кров’ю горить
Золотаве вмирання,
Ходять алеями тихі зітхання
І вицвіле листя на гіллі колишуть. Завмерло кохання
Між сосон крислатих,
Зараз там холод осінній
І випрілий запах...
Зелена галузка
Комусь махнула, мов хустка,
Комусь на прощання,
А на безлюдних стежинках,
Покритих мерцями, –
Німа самота
І запущена пустка. Я самотній стою
У пожовклім гаю,
Зітхаю –
Вдихаю і п’ю,
Легені наповнюю
В’ялим повітрям –
І на захід,
За сонцем у путь,
За шелестом вітру
Пускаю зітхання
І тугу мою. Я замовк і стою
У пожовклім гаю,
Де щохвильки
З осінньої гілки
Бронзові сльози падуть. І щомить
Моє серце щемить
Од натуги
Осінньої туги,
Що її до весни,
До весни не спинить,
Доки зеленню гай
Не одягнеться вдруге.