Отчинзно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе навернеться вдруге? Чи на скелях, на грудях твоїх,
Змучене серце спочине,
І поллється безжурний сміх,
Щирий такий, без причини? Ти снишся мені уві сні,
Розкішна, зелена колиско,
І часом здається мені,
Що ти осьде, що близько. І здається тоді, що нема
Поміж нами кордону.
Почекай лишень – згине зима,
І весною повернеш додому. А встану... Де дівся той сон?
Розтанули сині гори!
Ні плаїв, ні грунів, ні сосон!
Тільки степ та простори. Ні плаїв, ні грунтів, ні сосон!
Не запхне смерека,
В бутині не спахне вогонь,
І така ти далека! Стою один серед степів,
Як без рідного друга...
На заході день догорів,
Вже гасне кривава смуга. Стою один серед степів –
Це в мене отчизна друга...
О краю наруги, країно рабів!
До тебе летить моя туга. Повіє вітер з верхів’я гір
І вдарить у серце докором:
“Ти покинув рідню і вбогий двір
На нужду, на ганьбу, на сором. Ти покинув братів, ти забув сестер,
Проміняв їх на вільні простори...
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе. Воно вбоге і хворе, як я, –
Прибита твоя Буковина,
За тобою тут тужить щодня
Більша твоя половина”. Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Коли ж моя трудна нога
До тебе повернеться вдруге?