Люба! Літо минуло,
Осінь холодна йде...
А мені з тобою зустрітись
Не довелося ніде. Де ти тепер – не знаю,
З ким ти проводиш дні,
Що на мої привітання
Не відповіла мені? І тільки спомину промінь
Єднає наші думки;
А туга до серця дзвонить,
Як дотик твоєї руки. Довго на тебе ждав я,
І жервів огник надій, –
Тлів од зеленого травня
По серпень золотий. Вставало сонце на сході...
День був не мій, нічий.
Тільки б єдиний погляд,
Один промінчик очей! Тільки б єдиний погляд,
Як сонце літнього дня!
Зраділи б разом зі мною
Повітря, сонце й земля. Гриміли грози та бурі,
Плакав і хлипав дощ...
Чи то ж не мої були сльози,
Як горло схоплював корч? А хмар темно-сірі смуги
Тягнулись на захід кудись...
Хіба ж вісники туги
До тебе не донеслись? Інколи буйний вітер
Листя зривав із тополь –
Розілталось те листя по світі,
А тут залишався мій біль. Люба, куди його діти,
Коли відцурались вітри?
Посилав я свій біль до тебе,
Як до матері, як до сестри. Але ти – далека, далека,
Як веселка, що воду п’є...
І знов поверталася спека,
Що серце в’ялила моє. Поверталася давня туга,
Обгортала мене самота...
О, як важко без рідного друга
Нести непривітні літа. Як знову настане осінь,
Куди я подіну свій сум?
З ким же ділити я буду
Райдугу світлих дум? Небо чуже, вороже...
Порожня, гола земля...
Чи ж вона зрозуміти може,
Чого так сумую я? Ти одна, ти одна зрозумієш,
Ти на світі – одна не чужа,
Бо разом із моєю горіла
Весною твоя душа. Люба! Вже літо минає...
Холодна осінь іде,
А нам із тобою зустрітись
Не довелося ніде. Ти на мої привіти
Не відповіла мені...
З ким я почну коротати
Похмурі осінні дні?