Філософе з чарівними очима,
Із добротою в глибині зіниць!
Ще є в нас, люба, крила за плечима,
Що не дозволять нам упасти ниць. Я стільки втратив!
Від тієї втрати
Пече у серці незагойний шов...
Та, мабуть, Бог не прагнув покарати,
Раз я тебе, просвітлену, знайшов. Хай багатіють вправні романісти,
З томів будують паперовий мол.
Їм, неборакам, треба пити, їсти
Та няньчити казенний ореол. Вони не знають, що у Леті втопли,
Хоч слава в них широка і гучна.
А ми зумієм жити на картоплі,
Зате не втратим чесні імена. Горить, бринить між нашими серцями
Добута в зорях полум’яна нить.
Аби ми стали чесними борцями,
Що здатні шлях безумству припинить. Ще в людях оживають троглодити —
Не вмер потік печерної імли...
О люди, люди!
Як вас розбудити,
Щоб ви до Сонця очі підняли? Як оживити ті ріденькі сходи,
Що засихати почали давно?
Як пояснити вам, що без свободи
Не зійде в душах вогняне зерно? Ходім, філософе...
Бо десь пізніше
Ми всі провалимось у ніч глуху.
Сковороді іти було трудніше —
Йому ж бо ти не стрілась на шляху.