Вже в тебе випадають зуби —
Порозумнішати пора.
Сиди тихенько біля груби,—
Хай рана гоїться стара. Ти все зробив, що міг зробити, —
Були атаки та бої...
А де й кого сьогодні вбито —
То вже болячки не твої. Іще лишив тобі чимало
Зелений світ, весняний гай.
Зорею небо в роси впало —
Йому служи, його співай. Душею злийся з небосхилом,
Свій дух за обрії веди
І все, що звав святим та милим,
Утверджуй в серці назавжди. Та вірний тій потребі добрій,
Я раптом в грудях чую крик:
Хтось навпіл роздирає обрій,
Немов на покуті, рушник. Хтось темний Сонце загортає
В сукно єфрейторських онуч,
А потім нам його вертає,
Немов для душ важкий обруч... Тож вибачай, привітна грубо,
Що знехтував тепло твоє:
Обруч на душах — вісник згуби
Погріти рани не дає.