Калюжо з кригою на дні,
З малим окрайцем неба!
Авжеж не море...
Та мені
Так легко біля тебе. Щось рідне є в твоїй душі,
В оцих рухливих колах —
Чи вмерзлі в кригу комиші,
Чи тіні кленів голих;Чи сонні риб’ячі світи
Десь глибоко–глибоко...
Озерце миле! Чимось ти
Скидаєшся на око. У занебесний край здаля,
З–за ґрат в’язничних наче,
Тобою дивиться Земля,
Тобою, грішна, плаче. Хоч ти іще не течія,
Та я вже маю весла,
Бо ти —
поезія моя,
Що тільки нині скресла. Відлига це, чи то весна
У повній силі й моці?
А крига проступає з дна,
Немов більмо на оці.