Десь тут шлях свій починала Віта,
Туманами сивими повита. Від ріки, яку шукати годі,
Залишилась назва у народі. Віта, Віта! Мрійники-поети
Тебе мають антиподом Лети. Ти — Життя. А хто ж із нас не мріє
Про сонет, що вічністю зоріє? У заплаві,— може, трохи вище,—
Є старе селянське кладовище. Тінями синівської любові
Похилилися хрести дубові. І частіше, ніж сини далекі,
Ті хрести провідують лелеки. Тьохкають пташки різноголосі
Та заходять на світанку лосі. Випинаючи на шиях жили,
Позирають на хрести й могили. Ніби згадує душа лосина,
Що лишила десь людського сина. Ніби саме з неї серед літа
В край безсмертя витікає Віта... Киньте Байкове, померлі друзі,—
Йдіть шукати цвинтаря у лузі.