За вікном — ліхтар. А тут навколо
Світла й сутінків жовтава гра.
Що це — знову спізнююсь до школи?
— Сину, прокидайся. Вже пора. І холодний піт. І так неждано
Порадієш: це лише у сні.
А чого б радіти? Що не дано
Знов побігти в школу по стерні? Йду свого довершувать урока:
Слід хоча б наприкінці життя
Зрозуміти, як ріка широка
Постає з німого небуття. Сніг зійшов. Смарагдова травиця
Оживає в лузі де–не–де.
А верба, як сива удовиця,
Весняного воскресіння жде. Враз неначе небо розкололось —
З-під землі чи з глибин Дніпра
Чую голос, материнський голос:
— Сину, прокидайся. Вже пора... Що це, хто це, бавлячись громами,
Посилає отакі дива?
Вас немає — ви ж померли, мамо.
Та з–під ніг лунає:
— Я жива. Я жива. Я ворушусь корінням,
Вітерцем шумлю у комиші,
Підіймаюсь каяттям–прозрінням
У твоїй намореній душі. Я жива. Я вічно воскресаю,
Землю оновляючи твою —
Хмарою над вами нависаю,
Блискавицею у серце б’ю. Прокидайтесь, діти! Час до школи.
Там, на Сонці, вас Учитель жде.
Є уроки, котрих вам ніколи
Не забуть...
Ніколи і ніде... Ох, уроки, ті гіркі уроки!
По дібровах, плавнях і степах
У далекі і недавні роки
Трупним духом світ оцей пропах... Мамо, мамо! Встань над берегами.
Ти — мій голос і душа жива...
Шарудить коріння під ногами,
Дніпр широкий кригу розбива.