В плавнях світанкової пори
Ляж у трави — не дихни, замри. Дух конвалій плине у гаю.
Дятел силу пробує свою. Бурий, мов над озером туман,
Рохне поза вільхами кабан. Із гніздечка випаде яйце...
Та не це спостерігай, не це! Ген схилив султани очерет.
Поза ним — гіллястий мінарет. В нім зелений хлюпає вогонь,
А кора, мов тисячі долонь. Скільки пережив смертей і згуб
Цей могутній староруський дуб! Наче дзвони, голоси зозуль
Закликають молодих козуль. Під гілля, мов під склепіння брам,
Сходяться вони в зелений храм. І тоді між вербами, тоді
Пробігають кола по воді. Як мечі, метрові щупаки
У лататті гострять плавники. А над світом, що ураз притих,
Сходить сонце в хмарах золотих. І немає меж його дарам.
Молитовне завмирає храм. Там, де вже розвіялась імла,
Біла постать руки підняла. Біла постать в сяєві перлин —
То Софія, мати цих долин. А до неї між високих трав
Поспішає Мудрий Ярослав. Ніби ні смертей, ні плину літ —
Від початку розпочався світ.