Я так не вмію сумувати,
Плекати біль в душі своїй,
Щоб стрічним не подарувати
Усмішки з-під припухлих вій. Вони живуть, вони щоднини
Свої серця кудись несуть,
Хоч ані світу, ні людини
Їм справжня невідома суть. Ні певності в душі, ні віри:
Старе розвіялось, нове —
Це тільки будні вбогі, сірі,
Утопій дзеркало криве. Як випадкові подорожні,
Йдемо по батьківських полях
І вторимо слова порожні,
Не вірячи у власний шлях. Тому себе щодня караю,
І крається душа моя:
До лихоліть свойого краю
Хіба ж не був причетним я? Що ж, можна попросити знижку:
Довгенько в правді воскресав,
Тому про вас правдиву книжку
Я, люди, ще не написав. А написав би — що ж із того?
Пацюк хіба що прочита...
Ми позбулись чуття святого:
Для нас життя — це гра пуста. Ми живемо, аби прожити.
А хто прийняв цю вбогу суть,
Для того вже не вродить жито
І сонце не осяє путь. Та я люблю вас, люди, люди!
З надією в ранковий час
Вдивляюся в обличчя й груди
І вірю, і молюсь на вас.