Є лісова дорога до села —
Туди іще бруківка не дійшла. З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди. І споглядають сосни та дуби,
Як тужаться під клунками горби. Та селянин уже до цього звик.
Гребе пісок дірявий черевик. А як загрузне стомлена нога,
Їй сучкуватий костур помага. Ідуть, сміються. А чого ж тужить?
Раз хлібець є, то можна якось жить. Це ще не лихо. А було ж. було:
У тридцять третім вимерло село... Ідуть бабусі та діди старі.
Шумлять над ними сосни угорі. Гілля од вітру гнеться і дрижить...
Чого ж тужити? Можна якось жить.