Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Руденко - Між двома ерами

Христова ера проминула, Чому ж ти не прийшов, Христос? Націлились холодні дула В твоїх пророцтв забутий стос. Хто ж розпочне новітню еру? Хто вже на істину набрів? Учення тоннами паперу Нас придушили, мов щурів. Тим часом людство на приміті Старе запитання трима: Щось є живого в білім світі, Окрім Землі? Ачей нема! І страшно нам отак раптово Побачити своє життя: Тоді ж ми булька випадкова — Ні сенсу, ані майбуття. Нерона-палія нащадок Людську мораль здає в архів: Якщо життя — сліпий випадок, Немає перед ним гріхів. Хай рветься бомба, куля свище І трупи засипає сніг,— Щоб тільки ти піднявся вище І цілий світ поклав до ніг. У цьому сенс. у цьому право І шлях до вищої мети. Хай ріки піняться криваво — Аби лиш влади досягти... О, я там був! О, я те бачив! Собі дивуюсь, що живу. Хтось хижий коси намантачив — Людей косив, немов траву. А потім реготав шалено, Наливши в келихи вина: — Вмирають бовдури за мене. Хто ж я — сам бог чи сатана? Серед духовної отрути, В безвір’ї, ніби у чумі, Вже інколи прозріння чути: — Усе не так! Ми не самі. Є в пізнанні не тільки жертви — Є голос правди віковий. Ми цілий світ назвали мертвим, Та схаменіться: він живий! Земля, мов Діоген у бочці, Себе загойдує давно. А світ живий у кожній точці — Усюди є святе зерно. Нема ні прірви, ані тину Між нами й Космосом — поглянь: Згорнувся промінь у клітину — Тепер він дерево чи лань. Живим є квант. Живим є Світло. Інакше у страшній імлі Життя б ніколи не розквітло На цій безрадісній землі. Хтось чує, і тоді у груди Приходить Всесвіту жага. І бачать занімілі люди, Як карлик горами верга. Та на Землі не кожна совість Приймає бачення нове — Ще люди славлять випадковість, Щоб нею пояснить живе. Є добра страва у тарілці — То й досить, в цьому сенс життя. А інші топлять у горілці Безглуздість власного буття... Отак ми й живемо тепера В жорстокий та бездушний вік. Стара вже закінчилась ера, Новий ще не почався лік. І Сонце у якусь годину Поймає вогняна журба: Коли ж я виліплю, людино, Із тебе друга — не раба? Я проростаю сам крізь себе, Немов травиця крізь асфальт, І споглядаю інше небо — Для вас незрозумілу даль. Ви ще не вийшли з поторочі, Яка гнітить і чавить вас. Пітьма скувала ваші очі, Дух непробуджений погас. Сліпим не можна пояснити Твоєї, Всесвіте, краси. Їм, грішним, навіть не наснити, Який насправді ти єси. Скорбота роз’їдає груди, А серце вже не зберегти. Кричу у безвість: люди, люди! Адже ж ви люди, не кроти. Вже здалеку свою планету Вивчаєте, немов боги, А серце оплели тенета — Ні віри в ньому, ні снаги. Ви й не питаєте: а звідки Взялись живого корінці? Для вас і зорі — тільки свідки, А не борці і не творці. О ні, на проповідь церковну Я вас не поведу, брати. Але загляньте в чашу повну По той бік квазіпустоти. Не пустота — жива основа! Себе і діток не дуріть. Хай відмира облудна мова — Повірте гомону століть. І ви прозрієте. І душі Потягнуться у світ живий. Убогу твердь земної суші Заселить завтра люд новий. То будуть зрячі, мудрі люди, Відкриті сонячним вітрам. Ікон і храмів там не буде, Бо Всесвіт — наш єдиний храм!