Для чого? Можливо, заради прощання
Мене повернула година остання
На землю, з якої для рим і думок
Життя мого витік нерівний струмок. І що це за фокуси, що це за жарти?
Я звідси на крила здіймався без варти —
Шахтарська дитина, палкий піонер.
Чому ж мені руки за спину тепер? Крізь грати, крізь мури виходжу на волю.
Рушаю додому по рідному полю —
Туди, де вітрець павутину снує.
Додому — в далеке дитинство моє. Біжу, поспішаючи несамовито,
На тік, де гарманять під хатою жито.
Де кінь, що недавно заорював лан,
Тягає по колу ребристий гарман. Матуся лякається:
—Звідки ти, синку? —
В кутку помічаю шахтарську бензинку.
Це батькова — він у могилі лежить,
А нам по–селянському випало жить. Тут пахне домівкою — потом і гноєм,
Та зіллям із лугу, та щедрим надоєм.
А волики наші — рудий, половий —
Мене зустрічають: господар живий! Усе тут надійне, усе — як годиться:
І збіжжя в коморі, і в відрах водиця.
Молотникам стане ураз веселіш,
Коли на тринозі поспіє куліш. Мов скіф після бою, в щасливій утомі
Під небом нічним на духмяній соломі
Лежу і дивлюсь на далеку зорю,
І щось їй своє, потайне говорю. Душа моя стиха співає і плаче:
Єднання із Всесвітом —
перше, дитяче...
Нараз прокидаюсь — дитинства нема:
Хропе та викашлює смуток тюрма.