Пригадалось мені: горілиць між трави
Я лежав і вдивлявся у хмари імлисті.
Раптом західний промінь торкнувсь
голови
Загойдалося сонце в дубовому листі. Промінь висвітив озеро, де сазани,
Мов двосічні мечі, лискотять під вербою;
Де повалені в воду старі ясени
Переховують сивих бобрів під собою. А просвічений наскрізь листок затремтів, —
Мов боявся за власну оголену душу...
Я неначе заглянув до інших світів, —
Я тепер їхню сутність осмислити мушу. Справді: наче нічого й не сталось, але
Щось незвичне у серці моїм відбулося.
Світ відверто ділився на добре і зле,
Щоб зловити мене й посріблити волосся. Ніби я — це потрійна істота, яка
Одночасно живе
В небі й жилах дубових.
Ну а той, хто вдивлявся в будову листка —
Генетична причуда з каналів спадкових. Суміш світла і темряви. Піна світань,
Що дістала у спадщину мозок і руки.
І тепер нагромаджує безліч питань
Для науки. Чи то для солодкої муки. Це ударила мить, що міняє світи, —
Та не ззовні, а в надрах духовних, в людині.
Не згубити б її — в той куток донести,
Про який я нічого не відаю нині. Озовись, де ти є — мій останній куток?
Там паркет чи притрушена зіллям долівка?
Б’ється, б’ється об серце дубовий листок —
Моя щедра, і, може, остання домівка.