Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Руденко - Завали

Дитяча уява не знає спочинку: Щоб вивчити духів (чи добрий, чи злий), На шию повісивши лампу–бензинку, В покинуту шахту я лазив, малий. За мною рушала вихраста ватага — Цікавий до всього хлоп’ячий загал. І сталось, пригадую: дика відвага Зненацька мене підвела під завал. Доба чи століття? В бензинці помалу Рудий язичок до кінця догорів. А ті, що лишились по той бік завалу, Чомусь не приводять батьків–шахтарів. Пітьма, ніби чорна розкошлана вовна, Плодила із себе жахливих потвор. Здавалось, чиїсь ворушилися жовна. Десь пробував ноту диявольський хор. Мелодія мороку — газів шипіння, Дзюрчання води і тріщання пород — Наповнила болем дитяче терпіння І страхом кривила покусаний рот. А темрява дика, кошлата, безлика У мозку гойдала приглушений дзвін. Та ось біля мене з’явилася пика — Я духом відразу пізнав, Що це він. Я в хижі очиці дивився крізь сльози, А вухо ловило в глухій тишині Його обіцянки й підступні погрози: — Ти вийдеш — Та мусиш служити мені... Минуло піввіку — і я за лісами Зустрівся з очима, що бачив колись. Завали не ті, а погрози ті ж самі: — Ти вийдеш, але... Послужи, підкорись. Піввіку пройшло, та словами старими Затемнено душі... І корінь, і суть... І гупають друзі в завали незримі. А воля і світло... Чи їх донесуть?