Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Руденко - Самовидець

Гінка, не закощавлена постом, Попівська постать виглядає справно. Рука до шаблі звикла — із хрестом Отець Роман зріднився нещодавно. Попогойдав його, попоносив Хисткої долі ненадійний човник. Не раз чернозем кров’ю оросив Старий Ракушка, ніжинський полковник. Тепер він панотець. Діла свої З господніми єднає без рахуби. Та вдруге вже плюндрують палії Парафію — козацькі Стародуби. Хто це — підляшки чи свої людці. Що з кривд і сліз для себе мають втіху? Хоч тліє ряса, та з відром в руці Роман сусідську заливає стріху. В підвалах Гершка хтось понищив крам, У Прокопенка погоріли коні. Пожежа котиться на Божий храм — Рятуй, не довіряючись іконі. Це, мо’, поганські ідоли-боги Від нас, хрещених, вимагають жертви? Коли пригасло трохи навкруги — Обпечений, він повернувсь до церкви. Ще ніч, та ніби вранішня зоря На стінах днину провіща погожу. І вражений, схиливсь до вівтаря: Пожежа освітила Матір Божу. Він бачить на щоці сльозу скупу — І сам уже не здатний сліз тримати. Здавалося, по спаленім степу Іде стражденна Україна-мати. Скорботно стиснувсь материнський рот, В очах — небесні і людські жадання. То не дитина на руках — народ... За що нам випали оці страждання? Ми ж, Нене, від природи орачі, А живемо від битви і до битви... Козацькі плечі затряслись в плачі — І він схилив коліна до молитви. Небесний Отче! Чи насправді ти Вкраїні зичив щастя, а не кари, Коли творив народи і світи І землю статком осипав з-за хмари? Нехай би скелі дав або піски, І разом з тим щоб сила зловорожа Нас обминала — хай лишень зірки Світили б тихо, мов нічна сторожа. Ти ж дав нам лановиська навзамін — Предивне диво. Лиш встигай орати. Та ходить вітер з чотирьох сторін — І з чотирьох сторін ворожі раті. Кому до шаблі братися звелиш, Якщо у дядька Божа запорука: Із того, що вродило, чверть залиш — І все одно він житиме, мов дука. О-о, він не вміє гаяти часу: Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох. Він вхопиться за шаблю чи косу, Коли вже на подвір’я вдерся ворог:Вкраїнець власний рід землі звіря Та сонцю, що пливе над берегами. Не треба ні держави, ні царя — Його держава в полі, під ногами. Русине-князю! Зодягай шолом — Веди нас, грішних воїв, за пороги. Багатство наше стало нашим злом: Як не своїм — чужим упали в ноги. Цар Федір не утискує в правах, Тож скарги є до кого виливати: Дозволив одяг наш, і по церквах Напівом нашим велено співати. Яке воно не є, а все ж добро: Хоч зможемо наплакатись уклінно. Та підростає брат його Петро — Що він тобі готує, Україно? О Господи! Прости свого раба, Якщо не зможу впоратись на слові. Мій грішний дух опосіда журба: В літах найближчих бачу ріки крові. А далі, за лаштунками століть, В болячках замордованого тіла То Україна скривджена стоїть Чи бранка, що в полоні посивіла? Уже твої, господарю, лани Не є твої — ти раб на них довічний. І діти вже не знають, хто вони — Вгасає розум, гине дух калічний. Зника в народі життєдайна хіть До мислення, до відкриттів і творень. І мова, що прийшла з тисячоліть, В серцях дітей втрачає власний корінь. Ні! Годі жить, води набравши в рот — Кричати треба, щоб згадали люди: Була Вкраїна — військо і народ. Була... Та я запитую: чи буде? Гей, хто там є? Мерщій несіть відро Криничної — ця ніч мене стомила. Відтак у гуски видеріть перо І наваріть із бузини чорнила.