Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Руденко - Небо

А небо не змінилося — так само Сідає сонце і хмарки пливуть. І сто заграв зненацька за лісами Скривавлять дум моїх тернисту путь. Так, небо не змінилося. Єдине, Що здатне душу втішити в снігах. Із світанкових хмар у серце лине Болюча, нерозгадана снага. Підводиться гіркою таїною Невільницької долі дивний знак: Раніше синь оту, що наді мною, Не вмів я бачити й любити так. Але чому? Невже тому, що небо Я пізнавав серед земних речей — В росинці, що дрижить на віях в тебе, В лукавій глибині твоїх очей? Моя душа, до слів кохання ласа, Тягнулася на сяйво голубе. Це ти була. А небо — лиш окраса. І я любив не небо, а тебе. Тебе немає. В мареннях про волю Мій зір уперся в дротяну межу. І скільки в серці сподівань та болю — Лиш небові одному розкажу. Обличчя сонця знов за пеленою. Та думка несподівана втіша: Це ти, кохана, встала наді мною — Твоя усмішка і твоя душа. Твій погляд з-під серпанку голубого Захмелює, як молоде вино... І я доходжу висновку простого, Що небо — це Вона, А не воно.