Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Руденко - Стара кінохроніка

На мить сповзли з екрана реалії ракетні. Дивлюсь — очам не вірю, мов справді бачу сон: Майнули білі коні — тачанки кулеметні, На вороних за ними рушає ескадрон. На мавзолеї Сталін. У нього давня звичка: Простий кашкет, шинеля... Мовляв, одна сім’я. В шерензі вісімнадцять у білих рукавичках. Догадуюсь потроху, що то між ними я! Чи вам відомо, скільки зусиль та замороки, Щоб раптом із шеренги не виніс вороний? Це ж ледь не півстоліття! Це ж довоєнні роки Неначе з того світу дивлюсь на світ земний. Були ті ж самі шаблі у козаків на Січі. Ті ж самі коні й сідла. Ті самі стремена... Я, мабуть, народився не раз або й не двічі, Якщо й космічне диво мене не обмина. Коли живеш на хвилі — Час від подій розпухне. Його вдяга, мов свиту, Діяльний чоловік. Живуть собі міщани: Їдальня, ванна, кухня. У мене — сотні років. У них — кротячий вік. А пізнання триває: в тюремну веремію Хтось заверстав бездарно Мого життя політ. Згасили телевізор — і я не розумію: Як той кіннотник юний Попав сюди за дріт? Довкола мене люди, що йдуть по гострій грані, А спогади почнуться — романи з них пиши. Кажу молодшим зекам: то ж сам я на екрані. Сміються хитрувато: авжеж! Бреши, бреши.