Не треба мумій. Наших дум снага
Не їх шукає в зоряну годину.
Від тління слово нас оберіга:
Якщо є слово — маємо людину. А слів бракує — не твоя вина:
Людська душа не помирає доти,
Допоки не вмирають імена —
Як напис на мечі: “Коваль Людота”. Іржавий меч знайшли серед полів
(Руків’я срібне зблиснуло під плугом) —
І вже мені не треба інших слів:
Я поріднився з ковалем, як з другом. Людота свитку зодяга руду
(Ледь–ледь кулак в її рукав залізе) —
Ми на болото їдем по руду,
Щоб з неї в кручі виплавить залізо. Пильнуй, де густо плаває іржа —
То водяник її підняв, до речі.
Нас чаклунами навіть князь вважа —
І ми стосовно цього не перечим. Я смикаю важкого держака,
Бо шкіряні міхи–легені горна.
Коваль бере з полиці молотка —
І полилась мелодія мажорна. До полудня роботи вистача,
Відтак спочити ляжем під березу.
Помре лиш той, хто замовляв меча —
Але ж не той, хто викував це лезо. Можливо, хтось пізнає гострий жаль
І люто лясне по халяві пліттю,
Бо не “кузнєц” на лезі, а “коваль”
Хоч меч прийшов з десятого століття. Хто б ти не був — шукай слова незлі
І знай, що ми не помираєм доти,
Допоки нас тримають на землі
Рука і слово коваля Людоти.