Як тільки душу виповнить мою
Космічний подих в зоряні години —
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини. Де, як вони вміщаються в мені —
Сонця, сузір’я і оці тополі?
Можливо, тільки звуком на струні
Вони існують у всесвітнім полі? А може, й сам я звук, що дотепер
Летить астральним зойком над лісами?
В живій гармонії космічних сфер
Проміння й звуки — споконвік те ж
саме. Отож повірте: тіла в нас нема —
Є тільки душі й згущене проміння.
А простір — це матерія сама,
Це чарівництво можності й уміння. Він, простір, тче із себе у собі —
Світи гойдає в полум’янім лоні.
Мов крашанки, планети голубі
Лежать до часу на його долоні. Відтак дмухне на дітище своє,
Що неживе котилося допіру —
І враз планета сценою стає,
Підвладна галактичному Шекспіру... О творчосте на зоряних вітрах,
Жадання мук і озорінь миттєвих!
Як жалко тих, кого долає страх
І ница радість насолод чуттєвих. Чи варто жити в цоканні годин
Кухонно-спальним щастям невисоким?
У цьому світі сенс лише один:
Побачити Творця духовним оком. З’явившись з неприхованим лицем —
Відкритим, по-дитячому одвертим,—
Відважно стати одесну з Творцем,
Щоб світ плечем натрудженим підперти.