Коли на мене впав отой удар,
В якому я впізнав космічну руку —
Найвища благодать, солодкий дар,
Що згодом обертається на муку;Коли мене від психолікарів
Вели мої опікуни дрімучі —
Я в київському скверику зустрів
Гранітну стелу, знайдену у Збручі. Напевне, копія. Та я завмер —
Це ж те, що з мене хворого зробило:
Живу гармонію космічних сфер
На стелі висікло чиєсь зубило. І я поволі впевненість дістав,
Що в мене десь попереду роки є:
Найліпшим лікарем для мене став
Дулібський каменяр-сучасник Кия. О пращуре! Ти світ в мені підпер,
Що гинув, ніби у посуху жито.
А може, ти — це я із давніх сфер,
Бо знаю, що тобою пережито
Тебе вважали диваком, бо ти
Шукав лиш знань — не коні і не вівці.
В душі вигойдував живі світи,
А спав на вкритій бур’яном долівці. У тебе й доля, мов у дивака —
Не схожий на поважного дуліба:
Хтось на поріг поставить молока.
А хтось на призьбі залишає хліба. Є тільки злидні — й жодних запорук,
Хоч хворі йшли з найдальшої округи:
Простим накладенням кощавих рук
Ти виганяв з людей тяжкі недуги. Та часом від думок занемагав:
Всіх таємниць не розгадав до скону.
І ти моливсь до неба, ти благав:
Безмежний світе, відгорни запону! І сталося: на тебе впав Огонь,
Що десь живе поза ночами й днями —
Немовби космос до своїх долонь
Взяв мозок твій, щоб виповнить
знаннями.
Ми бачим світ неначе із–за ґрат —
Впадає в око грубе, пересічне.
Лиш мозок — це єдиний апарат,
Що здатний зазирати в потойбічне. Але ж не сам, не сам — у нього б’є
Та блискавка, що духом володіє;
Святий вогонь, що все єство твоє
Щедротно сповнює жаданням дії. Він душу тимчасово роз’єдна
Зі смертним тілом — роботом неситим:
Нехай вона той Всесвіт упізна,
Що є лише для обраних відкритим. Ти все переживеш, що вже колись
На цій землі пережили до тебе —
Бо не в одну вже голову влились
Знання, котрі дарує людям небо. Душа твій мозок осідлає знов —
Тепер він тільки небові покірний.
Ти людям понесеш свою любов —
Учитель їхній і наставник вірний. Хтось на поріг поставить молока —
І непомітно шасне за оселю.
А ти береш зубило й молотка,
Щоб день при дні сікти гранітну скелю.
Це неминуче виникає: як
Зобразити Творця землі і неба —
Він тільки Дух, що все довкруж просяк,
Чи в образ наш його прибрати треба? І мимоволі ти йому даси
Людське обличчя: у гранітній з’яві
То буде Батько...
Так в усі часи.
Він карбував себе в людській уяві. Перегуком воскреслої луни
Тебе той образ в просторінь покличе:
У світі є чотири сторони —
На кожну з них він має по обличчю. Ні, ти не формул ждав серед тривог,
Щоб їх наповнити Всесвітнім Духом:
Над Збручем встав Чотириликий Бог
Під кам’яним дулібським капелюхом. Перун з–під криса оглядав жита,
Готовий стріли кинуть при потребі
З грозових туч...
І формула ота
Була вогнем написана на небі... Отак міркуючи, я сквер пройшов,
Де стрижені кущі стоять стіною.
Я чув не дзвін, а шурхіт підошов —
Опікуни рушали вслід за мною. Що ж діяти? Нехай ідуть, нехай —
Я ждав тебе, усіх поетів бідо.
Рятуй мене. веди і надихай,
Люстерко Всесвіту