Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Руденко - Вік доживаю

Вік доживаю, а не знаю, хто Є та істота, що в мені гніздиться, Й кому належить диво–долото, Що “я” й “не я” різнить, Як те й годиться. Земні роки несуть добро і зло. Коли ж десятиліття проминаю — Неначе не зі мною те було. А з ким? Даруй, читальнику,— не знаю. Дивлюсь у себе, мов у шурф старий, Куди за НЕПу ще жбурляв каміння: Хто ти єси, добродію? Відкрий, Якщо настало саморозуміння. А в шурфі щось ворушиться страшне: “Я” чи “не я” — хто відає достоту? Світила перемелюють мене — І я їм дякую за цю роботу. Ось та, котра стирчить неначе вісь Посеред неба у Великім Возі,— Схились до мене, зоре, озовись: Хто ти, хто я, де край тяжкій дорозі? Мовчить зоря. І я, старий, мовчу, Свого життя дочитуючи повість. Немов клинописну абетку вчу: Куди не глянеш — Всюди загадковість. Зненацька голос Вічності: — Зумій В собі вмістить знання єдино повне: Ні, світ не ділиться на “мій — не мій” — То лиш відносне і завжди умовне. Усе твоє — насправді не твоє, Хоч у тобі щось власності жадає. Тебе немає — тільки Всесвіт є: Це він питає, мучиться, страждає.