Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Руденко - Чекання

Берізки, що були засніжені допіру, Відчули сокорух — пробудження нове. Катунь — немов змія, котра міняє шкіру: Сповзає з неї і пливе. Гора звалила з пліч зими тяжкі вериги, Ось-ось на неї з хмар покотяться громи. Лише моя душа не позбулася криги — Вона блукає десь біля воріт тюрми. Але в якій із них тебе шукати нині? Ти загубилася у гуркоті коліс. Ні звуку, ні слівця. Лиш виднокола сині Готують тайкома для тебе сірий ліс. Там пролісок зацвів з-під листу-перегною. Там перший моріжок стежину познача. Лихі передчуття заволоділи мною — І я тремчу, немов запалена свіча. Тюрма стоїть на тім, щоб душі виминати Аби вповзали в них пітьми слизькі вужі. Чи одне одного зуміємо впізнати? Чи не зробились ми байдужі та чужі? Я намагаюся (але, напевне, всує) Над образом твоїм в душі підняти гніт. Уже мені тебе уява не малює — Минуло дев’ять літ. жахливих дев’ять літ! Посію спомини, немов насіння в грядку,— А потім довга ніч терзань та сподівань. Усе, що в нас було, проходжу від початку: І барви вечорів, і сварок згубну твань. І те, що радістю майнуло в нашім горі — Нехай короткою, всього єдина мить... Ти розчинилася, неначе сіль у морі, В жорстокім просторі, А він мовчить, мовчить.