Між сірих скель Південного Алтаю
(Там, де Катунь розбурхано реве)
Зустрів я сонях побіч прірви скраюb—
Створіння покалічене, криве. Як він попав на ці холодні скелі —
У дикий хаос височин і круч? Довкола ні людини, ні оселі —
Лишень змокріла вовна сірих туч. Земляче мій нещасний, де ті пальці,
Які тебе зронили в твердь гори?
Що звідали в житті старі бувальці —
Лиш розкуркулення чи й табори? Вони лягли в соснову домовину
Чи просто серед листя і трухи?
Даруй мені сріблисту насінину —
Хай розповість про страдницькі шляхи. Зненацька сонях, змучене створіння,
Гранітну товщу корінцем прошив —
І щось гойднулося в його корінні,
Неначе гору він заворушив. Здавалося, то огир шию здибив —
Земля з-під ніг пливла серед відлунь.
Тряслась гора, униз летіли глиби —
Котилися в розгнівану Катунь. Що сталося? Чому це почалося?
Як спінилась катунська течія!
А в мене наїжачилось волосся:
Хто зрушив гору — соняшник чи я?