Останній журавлиний крик,
Останнє золото берези.
Їдкий туман в кістки проник,
Мов заборонок хижі леза. За лазнею рясний будяк
Сприймаю, мов живу принаду.
І жуючи важкий глевтяк,
Вертаюсь думкою в блокаду. Навіщо, Господи, зберіг
Мене у людопаді тому?
І на захарканий поріг
Несу гірку дідівську втому. Та впавши між пітних речей,
Знесилений, у мить відчаю
Незриму для лихих очей
Господню руку помічаю. Щось чисте з вітром степовим
Осяє душу в знак привіту
То сном пророчим, то живим
Обличчям Неньки — з того світу. Вона понад моїм життям
Нависне зоряною тінню —
І знову я зроблюсь дитям,
І знову вчитимусь терпінню. А голос Матері-вдови
Втішає сина-оборонця;
— Перетерпи, переживи —
Я жду тебе по той бік Сонця.