Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Дмитро Павличко - Ми вбогими були й жили в печалі...

Ми вбогими були й жили в печалі, Все заборонено рабам, та все ж, Мов благодать, в бібліотечній залі Свободу для ума свого знайдеш; Оті книжки, пилюкою припалі, Тобі відкриють просторінь без меж; Свій розум ми гострили, наче зброю, Незримий меч нас готував до бою. Ми брались до книжок в тяжкі часи, В тюрмі читали більше, як на волі; На животах стягали пояси, І чорних хліб в легенькому присолі Був нам пахучішим од ковбаси; Принижені, голодні, напівголі, Ми віддавали кошти немалі На книгозбірні в бідному житлі. Нема ніде для наших душ узору; Європою ви нас не навчите, Ми мусимо самі піднятись вгору, На ясне сонце винести все те, Що нас вело крізь темряву сувору; Напівгріховне і напівсвяте, Та непогасне слово нам світило, Бери ж його тепер, страшна могило! Та ні, не оскверняймо ті літа, Як ми ховали визвольні ідеї У натяки і, певно, неспроста Зрікалися себе, як Галілеї, І ґвалтували праведні уста Брехнею — о, це гріх душі моєї! — Щоб рятувати матір з-під коліс, З дияволом я йшов на компроміс. Тут недоречні покаянні трени, Жалі, що не пішов я на костер, Бо ж опекло мене життя студене Страшніше за вогонь пекельних сфер; Не думав я про власні кантилени, А лиш про те, щоб мій народ не вмер, Співав я чесно про червоне й чорне, Мій біль лишень моя сльоза пригорне. Та що це я? Мені не до плачу Тепер, коли стоїть моя держава І треба сонце вже, а не свічу Нести туди, де ще панує мрява; Свої боління я перемовчу, Бо кожна сповідь — небезпечна справа; В непогрішимого душа глуха, А каяття — то ж дозвіл для гріха. Не кайся, бо твоя незгойна рана — То спадок рідних поколінь. Вона Кривавилась іще в душі Богдана, Коли він їхав із Чигирина У Переяслав. Рубана і рвана, Вона — немов огненна борозна — Ділила чорне українське поле На Схід і Захід — о проклята доле! Ми всі — нащадки лютої межі, Породження зманливої безодні; Сліпили нас відомсти палаші, І досі ми позбутися не годні Ненависті — духовної парші, І всі прокльони наші благородні, І навіть наших ґеніїв клятьба — То самозгубна печія раба. Свобода або смерть — то ностальґія, То наша вбивча туга за життям, Що нас вела в століттях, наче мрія, Навчала нас і рвала серце нам, Являлась і зникала, як месія, Валила й знову будувала храм, Ділила наше плем’я нице й горде, З рабів кувала визвольні когорти. Спізнав я це чуття до глибини, Як матері докірливу отуху, Коли збирав докупи, наче сни, Розвіяні частини свого духу Під звук щемкий козацької струни — На золотім, на першім з’їзді Руху; Дивилась дулами у вікна смерть, Та радістю я був налитий вщерть. В житті такого щастя вже не буде; Я, певно, народивсь для того дня, Коли з очей спадає блиск полуди І видно все — де правда, де брехня, — Незнаний дух тобі вступає в груди Для Слова, що звучить, як послання, І ти стоїш, пойнятий новиною Безсмертності, — над власною труною. І дивний клич із глибини століть До тебе йде — твоя печальна глоса; Ти слухаєш, як грає в дзвонах мідь, Ти бачиш, як палає шабля боса, Як виступають гетьману навстріть Полки Кричевського чи Кривоноса, Так, ніби ти колись в Чигирині І сам сидів на карому коні.