Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Дмитро Павличко - Згадав я Чигирин. Моя печале...

Згадав я Чигирин. Моя печале, Ти народилась там і там зросла; Ти заглядала, ніби сонце чале, Богданові у вікна. Як бджола, Сідала на розквіття перев’яле Козацьких мрій, а як зима прийшла, Шукала меду в сніговому полі, Вмирала й воскресала ти в неволі. Жива! В моєму серці ти тремтиш, Державна чигиринська ностальґіє; Сяйніша ти, як Прага чи Париж, Тебе ніхто стлумити не зуміє, Бо ти глибока, ніби тиша тиш, В тобі ранкове сонце ніжно тліє, Світає України безбереж... Я вмру, а ти ніколи не помреш. Десь там Анастасія Корсунівська, Учителька моя з Чигирина, Тривожна, як мелодія упівська, Встає в моїй душі з самого дна; Стопчатів мій, і школа Яблунівська, І ще чиясь душа неголосна Напевно пам’ятають Настасію, Чий образ я в думках своїх лелію. Сорок четвертий рік. Гримлять бої. Червоний окупант боїться ночі, А вчителька веде мене в свої Холодноярські спогади й обочі, Де підпливали кровно ручаї, Де, наче сни Тарасові пророчі, Нові часи займали Чигирин, І зацвітав свободи ніжний крин. Чекали там із Києва підмоги Оточені козацькі курені, Кипіли, наче на Дніпрі пороги, Під льотом коней пагорби курні, Там відбивались і горіли стоги, Роса червона грала на стерні, — Про це я потім прочитав, одначе Та перша оповідь донині плаче. Там, де гуляв бездомний галайда, Висвячувався Ґонта в гайдамаки, Там вибухнула сила молода, Мамай-Щириця, браття Цюцюпаки; І довго здобувала там орда Ліси порожні і сумні байраки... Анастасіє Львівно, де ж ви є, Ваш Чигирин із попелу встає! Вона дивилась на блакитні гори І плакала. Рятунку їм нема, Бо вже на Шешори та Акришори Чекає безпощадна Колима, Та був той плач як поклик непокори, Що юне серце щемом перейма; В сльозі світила туга України, Так небо світить крізь вікно руїни. Збудився в Космачі Холодний Яр, На кичерях — повстанські сотні й чоти; Козацький дух підпалює, мов жар, Опришківські давно забуті ґноти; Там ходить Довбуш, лісовий владар, З ним — Богуни, Залізняки, Чарноти! В тих іменах собою ми були, Тепер ми — українці чи хахли? Невже єднають нас лишень кодоли Та ретязі, наковані в Москві, Невже потяли нас і розпороли Нові гетьмани і раби нові, Невже тепер не затремтить ніколи Наш дух, немов стріла на тятиві? І хто напне рятуючого лука, Як скрізь панує мста, а не розпука? А може, ви собою не були, Коли на прю ставали за свободу, Боролись, може, тільки для хвали Та возвеличення свойого роду? А коли ні, то нащо ви зняли Цю зваду, ворожнечу і незгоду, Що розриває нас, як динаміт, Калічить нашу волю й білий світ? Хахли зникають, наче ті піґмеї, Але ознака їхня родова, Защеплена в глибінь землі моєї, Вилазить з неї вперто, як трава; Виходять в патріоти фарисеї, Втрачають силу праведні слова, А праведники на своїй гордині Стоять, як поруйнованій святині. Не вбила нас покора, а пиха, Ота ж таки хахлацька, невмируща, Подоба первородного гріха, В непогрішимих праведниках суща, Проб’є нам серце, ніби сталь глуха, Непощадима, кревна, рідна, злюща, І ми, безкровні, кволі і бліді, Рабами знову станемо тоді. Ми знов тоді затужим за собою, За волею, що нам послав Господь, Ми житимем, сплямовані ганьбою, Бо рабство не зуміли побороть У власних душах, зморених злобою; Самі на себе одягли оброть, Стражденники й борці за ідеали Самі себе в усобицях здолали. Замкнися, слово! Одійди, маро! Касандрою я не бажаю бути! Я краще поламаю це перо, Щоб зупинить його пророцтво люте, А ви погляньте — он тече Дніпро, У ньому повно стронцію й отрути, Та звільна очищається вода, Як та блакить досвітня, молода. Серпень року