Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі. А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя! Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством. А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу. Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень? Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу? Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!.. Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. — Біда,— каже Григорій Савич.—
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо... От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!
— Диви, дива! — Дивується трава.—
Він кам’яний, а з ним іде жива! І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було. Та їх давно вже хтось би зупинив!
... Тим часом ми проходимо крізь час. Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.