Микола Вінграновський - Не чіпай наші сиві минулі тривоги!
Не чіпай наші сиві минулі тривоги!
Ми далеко тепер від інтриг і халеп!
Мені сяють — твій ніс, твої плечі і ноги,
І ворушиться вгрітий мозолистий степ. Пахне звечора небо осінніми птицями,
І повітря стоїть, як зелена ропа.
Пахне степ чумаками, волами, мазницями,
І вони вже самі виростають в степах! Це не сниться мені! Татарва за горбами!
І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти? Ночами і днями
Ти важкими квітками вцвіла в мою кров. Вже дозріло повільно жадання зелене,
І тепер, коли вщухли Москва і метро,
І степи запорізькі мої біля мене,
І відкинувсь на спину під нами Дніпро, —Я царюю в тобі! Сподівання химерні,
Насторожені думи летять, як туман!
Булавою збиваючи зорі на стерні,
Україну порубану зводить Богдан. Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,
Орлім небом в барвистості хмарних споруд.
Я люблю твої рухи, вчаровані часом,
І вологу, розтулену музику губ. Я привіз тебе в царство своє не чужою.
В блискотінні газет, літаків і доріг
Я люблю тобі землю оцю під тобою,
Бережу тобі кров. як безсмертя беріг. Тіні предків моїх відійдуть на світанці,
І прокинеться світ у пташинім рою...
Мені світять твій погляд, і шия, і пальці, —
І зоря доганяє зорю.