Тут все говорить із прадавніх пір,
Тут вічність диха тихо серед гір. Це не легенда лине давниною
І не мара злітає із пітьми...
Човни століть пливуть переді мною,
Вантажені народами-дітьми. І ти, Гуцульщино, смереко сиволиста,
Своїм човном пливеш в мої світи...
Я прошу тебе, земле моя чиста,
Крізь моє серце тихо пропливти.
Гуцульщино! Твій вік, як чорний сонях,
Цвіте печально в днях твоїх німих...
І гори-мозолі не СПЛЯТЬ в твоїх долонях,
В них кров твоя і піт людський у них. Земля страждань, прокляття і пітьми!
Самі лиш злидні за душею в тебе.
Ні. Не смереками — зеленими кістьми
Ти підвелась в своє жебрацьке небо. О земле згорблена! В надії скам’янілій,
В твоєму погляді життя і смерть сплелись,
Під вікнами америк і бразілій
Сліпий народ твій Щастя не домігсь! Часопис твій, Гуцульщино, — ганьба!
Ганьба моя! і прадіда, і діда...
Будь проклят світ без неба і без хліба
І вікопомна темінь та журба!
Я стою на сьогоденній землі
Гуцульщини,
І вона повертає своє обличчя до мене... Повиті хмарами і літаками, стоять вечори,
Пролітають плоти Черемошем, як роки...
Я думаю про долю дорогої мені землі. Живицею пахне і пахне медом...
В долоні село, наче хліб на столі...
І гори, вантажені часом і небом,
Між хмарами йдуть по гуцульській землі. І юний гуцул підіймається вгору
У гомоні звершень своїх і надій...
І, може, десь юна гуцулка в цю пору
Дитям зацвіта на землі молодій.