Микола Вінграновський - Елегія (“Зіходить ніч на витишений сад...”)
Зіходить ніч на витишений сад...
Глибокий вересень шумить крилом качиним,
І за вікном, у листолет відчиненим, —
Червоних зір червоний зорепад. В бентезі я! Душа моя живе
Твоїм печальним іменем прозорим.
Твій теплий голос кров мою зове,
І я освітлений твоїм осіннім зором. Зійди мені! В цю ніч в своїм чутті
Я мов приймач! — в мені всі звуки світу!
Зіходить доля тихо на орбіту
Високоточних дум і почуттів. Творись, мій труд! На тебе ми проллєм
Всі грози дня, а не чорнильну воду!
Для мене найпроблемніша з проблем —
Проблема серця і чола народу. Доволі вже! Стомивсь я від ганьби
За мавп, що, научившись говорити,
Повільно, тупо, глухо, пиховито
Ще спекулюють іменем доби. Художник — це світогляд і талан!
Його духоозброєння — сучасність!
І план думок, і нервів його план
Лягає в план доби і у всечасність! Зійди мені! Ословсь до моїх слів!
Коли тебе торкавсь я лише тінню,
Коли сідала ти красиво на ослін
І я твоєму ніжному хотіннюПриносив дар фантазії і дум,
Що проживем красиво ми, як птиці...
Як час іде! Літа — як блискавиці!
Я поетичним вереснем іду... У гомоні суєт я не в потребі,
У вересневім полі — ні душі...
Ні вітру з гаю, ні хмарини в небі,
Лиш золота гроза в моїй душі. Мені приснились ми... Схвильовано і тихо
Ми ідемо по губи у Дніпрі,
І погляд ваш мені любов’ю диха,
Веселі плечі ваші білим сміхом
Мені сміються в легітнім Дніпрі!