То не лебеді кричали,
Не сполохані зигзиці.
То ловили яничари
Українок білолицих. Степовими кураями
Налетіли, ніби круки.
Рвали тіло нагаями,
Ще й ламали білі руки. Потішались до світанку,
Все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки,
Цебеніла кров на литки. А коли дорога пізня
Відняла останні сили,
Забриніла раптом пісня
Та й звелася в небо синє. Яничари, яничари!
Чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали,
Тільки плямкали губами,Ніби, вчувши голос мамин,
Пригорталися до циці...
Першим кинувся отаман
Й заволав без тями:
— Цитьте-е-е! Та мелодія широка
Залила ревіння кляте.
Забивали кляпом рота —
Виривалася з-під кляпа,Зацвітала буйним квітом,
Билась в горі об причали...
То ж чиї, скажіть, ви діти —
Яничари, яничари? Чи не кобзи і цимбали
Вам озвуться над світами?
... Пісню шаблями рубали,
Плюндрували копитами. Вже й від бранок тільки шмаття,
А вона все лине й лине,
Ніби кара і прокляття —
Біла туга України... Не туман вставав із зілля,
Не сичі вночі кричали —
Серед степу з божевілля
Землю їли яничари.