Чингізові АйтматовуЛітній день починається щебетом.
Тануть в білім серпанку горби.
Щоб у мандрах далеких не щезнути,
Виріж костур собі із верби. І коли просвистить під тобою
Та безжальна остання коса,
Ти над світом зведешся вербою
І вростеш в молоді небеса. Гожі зорі тобі з високості
Заплітатимуть в листя свій спів.
Будуть птиці до тебе у гості
Прилітати із рідних степів. І, згадавши у видиві тому
Стріхи рідної сивий комиш,
Ти поклонишся отчому дому
І хорально в світи просурмиш. І, в шуканнях долаючи простір,
В холодку твоїм витерши піт,
Хтось із тебе вже виріже костур
І піде в нерозгаданий світ. Хай горить йому в дальній дорозі
Неповторна зоря голуба.
Хай над ним при останнім порозі
Окрай шляху зведеться верба. Хай всміхнеться душі його добрій
Те, що нам не давалось обом...
А дорога снується за обрій
І зникає за третім горбом.