За Джоном ДонномПіймай зорю, що небом проліта,
Лиши з дитятком корінь мандрагори.
Пізнай, куди ідуть від нас літа,
Або навчи русалок слухать хори.
Хто ратиці роздвоїв сатані?
Як відвертати жала навісні?
Чи ось іще: про що говорять трави?
Як совість від спокуси вберегти?
Як не згубити напрям до мети?
Як не зігнутись в бурю під вітрами? Коли тебе поманить щось вві сні —
Кинь все, не клич нікого на пораду
І мчи туди, вперед, крізь ночі й дні,
Аж поки сніг до скронь тобі не сяде.
Ти там побачиш дивну дивину.
Ти таїну збагнеш там не одну.
Приїдеш — все про них мені розкажеш.
І присягнешся: не стрічав ніде
На світі жінки, що довічно жде,
Що вірність береже свою роками. А як таку зустрінеш — сповісти.
Мене потягне в мандри незборимо.
Та цур мені! — Не схочу я іти,
Бодай вона стояла б за дверима:
Коли ти стрів її у тишині,
Коли ти сів листа писать мені —
Вона цвіла невинними вустами.
Та поки я до тих дверей дійду,
Вона вже двох обдурить у саду
І третьому невірницею стане.