Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти. Промовляти – одвічне жадання,
Наче бачити чисту блакить...
Кожен голос – то наше дихання,
Кожним звукомнам серце болить. Наче злагоди, прагнем обнови
Од своїх первобутніх основ.
Через пісню вертаєм до мови,
А від мови – до пісні знов. Щоб душею відчути боління
Незагойних чорнобильських ран...
Тож якої земліми коріння? І якого народу наш храм? Залишаем у спадок нащадкам
Колискової зоряний цвіт.
І відроджуєм наче спочатку
Слова отчого заповіт. А від нього – і мова родинна –
Розповита, розкута життям.
А від мови – сильніша людина,
Що себе називає ім’ям. То в задумі притихла, мов пуща,
То розбурхана, наче гроза,
Мова – суща і невмируща,
Мова – материна сльоза.