Непідкуплена і непродана,
Як і совість поета... А. МалишкоУчитель мій – Самійлович Андрій
Не раз казав:– Ти на своєму стій! На висоті своїй чи на горбі,
Але своє неси щодня в собі. Ні словом, ні душею не лукав.
Дніпро один. А ти – його рукав. Ми не одні у матері-землі,
Та наша дума в неї на крилі. А разом з нами – прадіди, діди,
І пам’ять – від колиски до зорі.
Не зміряти народної біди,
Не виплачуть її і матері. Сльоза – не плата, а журба страждань,Вона – болюча – душу розрива.
Та світ наш – з материнських сподівань,
Його не вкриє забуття трава. Вона понад ракетами злетить,
Чи зашумить, мов кронисте гілля;
Душа – то наша зоряна блакить,
То отча нерозтрачена земля. І нам її довічно берегти,
Земля ж бо і нащадкам не чужа.
І стане в світі більше доброти,
І не торкнеться помислів іржа. А мова ріднадужче задзвенить –Так, що відлунять ниви і гаї.
Щоб долучити і сучасну мить –
З минувшини – до вічності її. Доглянеш садчи знов засієш лан,І вийдеш грозам атомним навстріч.
Такий уже судився нам талан –
Нести свій хрест –і кожен день, і ніч. Такий наш вік, такий громохкий час:Іти щодня на поклик, як на бій.
І діти – не безбатченки у нас...
Отак, браток... Знать на своєму стій. Так говорив Малишко – до пуття,
І Слово те я взяв на все життя.
То ж хлібом душу зважую свою:
Спасибі, мій Учителю. Стою!