Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум’ям
крутиться в полі вітряк. Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
гасне видіння старе. Інші сповідує виміри
час молодий і прудкий.
Перевелися і вимерли
в наших степах вітряки. Літо смагляве полинуло.
Де його вже доженеш?
Чахне від чаду полинного
вік переораних меж. Не колосками, не борошном –
попелом вітер пропах.
Тужно, безхлібно і порожньо
у придніпровських степах. Мертва рілля не скородиться,
сохне осот на токах.
І на чоло хлібородиці
падає тінь вітряка.