Ах, дикий вершник!
Стелить груди
Нестямний олень по землі.
Вже смерть в кривавому вузлі
Зв’язала плоть і дух повсталий...
А тінь на віття натикалась,
І залишалися сліди від мовчазної боротьби
На зміщеній порушній площі.
На прощу скаче шпарко дух —
В очах розщеплений, потух
Осінній день, останній глас.
Рись оленя так загнуздала
(від спини аж до ніг),
Що далі нікуди.
Хоч далі
Продовжився і гон, і біг...
Мій оленю, мій розсохатий,
Летюче дерево журби,
Задля такої боротьби
Народжений,
Які ж бо ґрати
І пазурі тебе чекають?
В якій любашності зачаті
Приреченість і плоть важка?
О, вічний дух, повстанець вічний!
Б’є з ніздрів полум’ям терпким,
І смуги смути й протиріччя
Виводять в небі літаки.
А по землі, по нетрях диких,
Немов сокирою луну,
Жовтогаряче лезо крику
Воліє болість перетнуть.
То перевтілення в стремління,
То сум, то струм, то каяття,
То з пращі пущене каміння
На сто сторін мого життя...
І вже смарагдові краплини
Летять за ним — таким пожежним,
Лоскочуть ніжно мою спину
Чотири лапи величезні.