Покружляв білий лебідь,
у небі розтанув,
Затягнулося смутком затоки свічадо.
Може, лебідь той був молодим листопадом,
Може, він не розтанув, а просто зів’янув.
Просто ніколи нам підраховувать листя,
Теплі краплі збирати в гарячі долоні, —
Наші руки всукалися в гриви вихрасті,
І нас хвилі несуть, хвилі-коні з ікони,
Лише руку відпустиш:
пропав! прощавай! Ми вростаємо в рух.
Нам спинятися ніколи.
Сиву гриву руками міцніше стискай!
Летимо в піднебессі шалено і віхольно...
Ех, несеться табун!
Розтяглися в стрічки знепокоєні зорі,
Ми не чуєм, як плавляться в коней підкови,
Нас не може ніхто зупинити — ніколи:
Берег сонця пливе нам назустріч у море!
Скачем в нову добу,
Розсуваєм простори!