Мій падоньку, а як збагнуть
вечірню неба каламуть?
Про грона згусклого повітря
яка нам розповість палітра?
Яким пером або устами намалювать
звичайний камінь,
якщо я голими руками
аж до нестями барабаню,
та ні відлуння, ні зітхання,
лише зсудомлене мовчання,
мій падоньку!
Все так,
щось пишемо не те,
за пазухою образ грієм, —
в цей час вишнева літургія
вибожнює життя святе.
А ми нашіптуєм: цвіте...
І поквапом шукаєм рими;
слова — як вічні пілігрими—
безперестань проходять мимо,
проходять наскрізно крізь слух,
крізь мертво стиснуті вуста —
на голос пада німота,
немов на плесенця ланцюг.
В корчах прутнеться біснувато
і вдариться об білі ґрати
розворохоблений язик.
Тихінь. Облесливий різник
тре шийку ніжному ягняті.
Рукою тре, а думку має
на захалявному ножі.
О поро можних зубожінь!
Лучок застиг, добігши краю,
лучок горлянку перетнув,
і витікає звук загусклий,
і струни лопаються плюсклі
на дерев’яному кону.
Хто має мову рятівну?
Хто озоветься на питання:
— Мовчання чом таке фатальне,
коли б’єш скелю кам’яну?
— Чому в безмежній глибині,
мов кулі, лопаються відра,
сійнувши звуки ґвалтівні
у бганки висохлого вітру?
—Чому так мревно, анемічно
течуть, неначе плями, сни
і рвучко палюхом масним
гортається сторінка січня?
... Спинивсь замислено, мисливно,
нацькованих пустивши псів
по білім аркуші курсивом
на череду моторних слів.
Якщо нахопляться на опір,
то вернуть з порохом в зубах,
бо розсипаються на прах
слова в скаженому галопі.
Бо оббіловане ягня
не приверзеться вам ніколи,
і лишень словом дріб’язковим
відзначите: — Була різня!
Було заздрав’є і шашлик,
і губи, вимазані лоєм,
терпкий засмачували крик
медвяним і шумким напоєм.
Підчаший раптом слово брав
за ніжну шийку — і чикрижив,
і добував собі корал
з фонем, з тирад, як чорнокнижник.
Одне, що камінь Соломона
ніхто не видобув. Проте
я певен, що то він цвіте
в очах, коли дзвенять поклони —
без мови.