Ластівка — молодик
на синьому небі,
скіфський лук
у відчаї в небо закинутий,
з перерваною тятивою.
Ні! Літера «Р» у слові «стррруна»
або занурений на глибину очей
сталевий якір,
що оброста тривожними думками.
Волів би я дістать його руками.
І вітер підставля мені плече —
дістану!
Мене заякорило небо,
а може, небо я заякорив?
Цікаво!
Я — дно його, відтворення його...
О, ластівко, уламок криці,
уламок спогадів лунких
про перецвічені квітки,
що руки обпікали,
про блискавку, що на аркані
водила здичавілий грім,
показуючи його усім,
про ранок сонячний, купавний,
про небо сьогоднішнє і давнє...
О, ластівко!