У надри снів, в незміряну глибінь
так падаєм — аж хрускотіння чути,
і колами розкручується сутінь,
розносячи по тілу млосний біль.
То — дзвін по дереву, від кореня і вище,
по серцевині — оболонь глуха,
лише навірчує широке пасмо хвищі,
що, як і сон, до скону не вщуха.
Усоте я — в одне і те ж провалля
не падаю: викраплююся геть,
де з бризки кожної суниці проростали,
медовим спіллям повнячись ущерть.
А ти ідеш, думки перегортаєш,
і пучки змучені навірчують черлень...
А де твоє, а де моє пристання,
якщо війне високобальний день?
Зібрать мене ти мусиш до краплини,
і я крізь вічко плетене уздрю
чин переродження і вранішню зорю,
і маєстат пробудної хвилини.
Всевладний день шпуйні сніги приборка
і пустить сон, як шибку під мороз:
на білу віть, розтягнуту, мов шворку,
він перениже хуртовинну брость.
І нам звелить забути про суниці,
зітерши відсмак з осолодних губ,
вікно відслонить, як лице криниці,
снігами перехвачене у зруб.
І треба пить студеність просипання,
і треба бить підбором ясенець.
Швидкий ковток — чи перший, чи останній,
бо, як друшляк, просвічує корець.