Нам прошкувать в залітошну печаль...
Мені одному — ти ж бо вже пристала,
Ламать реальність гранями кристалу.
Мені одному думать і мовчать...
Вже дві сніжинки впали, ніби бренькіт,
Упали так, як кінь з тремтливих ніг.
І відізвався голосом тоненьким
Гарненний день і тлустий, тлустий сніг.
І було дивно (навіть смішно стало):
Товстезний сніг, а голос претонкий.
Бо дві сніжини галасно упали
На ситий сніг, як персні із руки.
А пошукай той смуток, те чуття,
Хоч ця зима і схожа на торішню,
Пелюстки снігу все летять, летять,
Та де ж ті дві?
Шукай, шукай скоріше.