Сріблясті ланцюжки води
звисали з стріх
і дзеленчали,
і тупо блимала лопата
в кутку сіней.
Ручай калюжив через двір
і важко, майже неможливо,
було робить собі кораблик,
і лячно ногу перенести
через ручай: сонця пливуть.
І ледь вловимо зачинався
у небі жайвір,
і холодно хитались віти,
дратуючи лякливу тінь.
І мітилась в повітрі путь:
від брості до плода хрумкого...
Ще не окреслилися чітко
стрімкої річки береги, —
і лиш одне, що свідкувало
про вічно суще і незмінне
передчуття весни п’янкої.
Моя присутність — в плині цьому.
Бо хтось же мусить бути свідком?