Болію днем, і жовтим листям,
і стиглим окликом лелек,
і променем стерильно чистим.
Розмірено, з лицем байдужим
іде орач на переліг.
І розпачно регочуть ружі,
спинивши в осені свій біг.
І все збігається до кола,
сегмент дозрілля все змика;
обциркулювавши жовтнем поле,
у центрі спиниться рука. Все зовні стале, все незмінне:
рідкі штахети вздовж доріг,
і трухлих верб легкі коліна,
що впали тиші на поріг,
і сонце, що веде в глибокість
закляклих, зляканих шибок,
привісивши над ними збоку
проміння жухлого пучок.
Все віддзвеніло, перезріло,
перегоріло нагло все.
І тільки зморшок квапні стріли
скородять вигасле лице.
Втопивши в себе погляд зранку,
в своє коріння мовчазне,
спить джерело під колисанку,
розписану осіннім днем.
І так, відлюднений, відбитий
вишневий кружеля листок:
не втрапить прямо залетіти
в спустошений душі куток.
Я з п’ястуків розсипав пальці
на тишодарний фіолет,
щоб розгадать на літній скалці
і свій незрозумілий лет.
Але листок, як голка, тонко
прошився наскрізно — і скрес
крізь сонценосну оболонку
до синіх весняних небес.
І сутність я збагнув раптово
в чіткому обрисі листка:
все в колі вічному невтомно
рука всевладарки змика.