Криничний день як для почину
відкрив джерела ворухливі,
і вісник сонячної зливи
квапливо крила золотив.
Поклавши відтінь самоти
на тихе лоно полонини,
світ прокинувсь:
без дударів і без трембіт,
лиш тихошепітний політ
вірла, змалілого в краплину,
і світло, світло без упину,
і сонцеявлена людина,
що творить собі інший світ.
Біжать від неї у недеї,
в провали, в хащі — хижаки,
і смичуть олені з руки
стеблини, як зелені шлеї.
Відкритий погляд на всі боки,
і обрій викругливсь в нулі,
обручкою затис шпилі
і людські помисли високі.
Впаде співанка, як п’ятак,
і піде в звори каруселить,
удариться об ребра скелі,
мов риба, спіймана у сак.
Вівчар урочисто, мов жрець,
з колиби вийде і погляне
на руно золотих овець,
що в небо котять валунами.
І свіжоусто, мов ручай,
флояра видмуха косицю,
де буде росяна печаль
живосріблясто ворушитись.
А пес, наструнчений на лапах,
проливши на траву язик,
складе з дрібних пісенних крапель
душі проясненої крик...
Що то за день, де все відкрито,
де видко плай до таємниць,
де долілиць схилилось літо,
п’ючи себе з мілких криниць?
Що то за день, де все примітно
і де розчулений граніт
викочує суниці в світ,
наповнені серпневим вітром?
Невже позавтра буде так,
Чи, може, все в другій обслоні?
Дай, літо, глянуть на долоню,
щоб вичитать таємний знак.