Намалював вогню обличчя
і викричав його слова;
здиміли кучері смерічні,
коли схилилась голова.
Схрестивши ноги по-татарськи,
вловивши тайність чаклувань,
розв’язую вузли питань,
що ніч скорочують скотарську.
Вогонь сидить супроти мене
на віддалі самотини;
міркую, як він провинивсь,
якщо дрімає цілоденно.
А з ночі помочі благає,
лягає зморено на дим
і каже: «Я оберігаю
тебе й отару від біди, —
і переходить вже на шепіт,
на щирість бесіду схиля:
— Підкинь, підкинь смерічних ще віт,
пощезне в спаласі земля.
І берлоносцем будеш ти
з ясною факлею в руці,
на всі кінці, на всі світи
твої летітимуть гінці.
Твої окличники дадуть
широку прозвість про свободу,
лиш не забудь про чорну воду
і про галуззя не забудь...
Бо вільно кожному згоріти
яскравим спалахом — ураз,
пустивши облишки на вітер...
Вівчаре! бійсь, щоб я не згас...»
А я сиджу окам’янілий,
схрестивши руки на патик,
і чую, як в моєму тілі
різьбиться вогневладний лик.
І чую: ніч спішить по колу,
що з кроком вужчає щомент:
я встав з пломінного престолу
і знищив вогнище ущент.