День наваливсь:
під тиском світла
повигинались вікна.
День пхавсь
у колибу,
День натискав з усіх боків.
І вже на сонячних канатах
Балансували в світ смереки.
Кинув я руки
на Карпати
і обіперся,
І хилитнулася земля замерзла, —
Обсунулась, мов спогад, враз
Говерла.
А праліс виставив у світ
пенькові жерла.
І день дзвенить, як дзвін при шиї вівці,
Та довготканий виповза потік,
Показуючи сонцю роздвоєний язик...
Сухий гуцул
примружив пильне око
І продивляє аж за пруг землі.
Він бачить все,
Він все руками чує:
І кедра міць, і топірця вагу,
І зойк смерек,
Котрі летять у звори,
хапаючи востаннє
Зеленим ротом
шматки повітря.
Він бачить все...
У нього очі — гавані.
Я запливаю в них, як чорна тріска,
як шматок кори
обдертої смереки.
День тисне, день іде, але проходить мимо.
Лиш капле світло з вус
Та ниткою потік снується через око,
Як через вушко голки...
Стоїть гуцул і все руками чує.