Тане кружальце обличчя...
Хай собі ходить, хто ходить
боком попід дверима.
Дух вогню однокрилий борсається в оливі.
Де воно? Що воно? Звідки?
Стеля — не ополонка.
Висушена нагідка плаває, як лебідка.
А задля кого?
Вже віджурилось, що й годі,
так, що ні сліз, ані слів, —
страх собі по господі ходить, де захотів...
В нього тонке обличчя —
світиться, ніби скло,
а біля губ суничних житнє тремтить стебло...
— Лесю, а де пашниця,
порожньо так руці...
Гай Зелений не сниться...
Жар догора на щоці...
... Легко нозі ступати,
білу повітницю бгати.
Бігти... Бо навздогін
він троєрукий. Він!
— Холодно?
— Анітрішки...
— В гніздах долонь — горішки.
— Кину, а чи влучу?
Тихі мої долоні
студять зжарілі скроні,
мови його не чуть.
Страх тільки щось шепоче,
перстень надіти хоче
на підмізинець твій...
— Та ж відступись мерщій!
Хто ж це день при дні за мною
бродить назирцем, як сніг,
і сльозою крижаною
пише ім’я на вікні?
Упівголоса вже кличе.
Ой, ще рано, не спинюсь,
не зломлю — тобі незвично —
кров’ю скріплений союз.
Пережди якусь годину —
заплетуться жили знов,
як волокна — в бадилину,
розрідивши смертну кров.
Борозну візьму глибоку,
не глибоку, а важку.
Легко мать мені мороку
при співкому лемішку.
І воли мої слухняні
рушать землю на засів —
у засіки берестяні
ляжуть зерна добрих слів.