Вздовж стежки корінь повзко славсь,
Конкретний, як жадання;
гриміла збруя раз у раз
сама, без коливання.
І найгінкіше із дерев
сахалось гілок власних.
Угору тінь звело, як перст,
хоч зовсім було ясно.
Рука бджолою на струні
завмерла, спочивала,
і слуха він, як в казані
перекипає сало...
Козача доля в сто сторін
прострелена усяко:
то рідко, як шаблючий дзвін,
то густо — сім’ям маку.
І знать всякчасно:
смерть отут,
у полотнищі криці,
в сиричнім запахові пут,
в малій, як світ, зіниці...
Та поки келих горенить
і кінь копитом пише,
йде в очі широчезна мить
й тонка, як волос, тиша.